Сто літ минуло, як в гамірному й велелюдному селі Варварівка, що на тихоплинній Боковій, в родині добрих хліборобів Савенків народився хлопчик Іван.
В давнину тут були землі Вольностей Запорозьких. На ріках та річечках запорожці розвинули велику мережу зимівників, займались скотарством, промислами, рибальством та полюванням, вели торгівлю з сусідами. Звісно, у вільний від військових походів час.
До нас дійшло чимало переповідок про цей мальовничий степовий край. Зібрав їх на початку третього тисячоліття Михайло Шеремет. Найбільше ж про рідну йому Варварівку (Кропивниччина), яку називали перлиною степовою. Найбільше, бо жили тут дивні й талановиті люди. З покоління в покоління переказували вони легенди чи не про кожен куток, балку, ярок! Не забували й про своє село, про старовинну святиню й річку повноводну, місцеві роди та й про різні чудасійні події, що траплялись.
Читаючи вголос, можна почути, як починались кілька з них:
“Від дідуся Олексія, нащадка січового коваля діда Юлика, і від мало не сторічного діда Тимоша, коли з ним пас гусей, почув дивовижні переповідки про козацьку Варварину слободу, про ковтунівський гай з товстелезними дубами, про глибокий яр за селом, яким страхали нас, дітлахів, і про Терешкову балку. Уквітчана непролазними терниками і кущами верболозу, Терешкова балка трьома звивистими відрогами від крайніх марківських хат сягала мало не до чумацького шляху…”
“Від Терешкового яру до Бокової серединою балки ледь помітно струмиться потічок. Кладка з товстого обапола з’єднала два підмиті береги. Від кладки поміж верб, груш і терників віялом потяглося на крутий косогір кілька стежин. Марківчани цю місцину прозвали Мотриним берегом. До вечірньої зорі і на світанку тут не стихають рулади пернатих солістів: тенькають синички, перегукуються зозулі, фазани…”
“У першій чверті минулого століття найстаріша в окрузі варварівська дерев’яна церква мелодійними дзвонами справно скликала на служби Божі свою паству. Довкола храму височіли столітні дуби і в’язи. Затишок створювали розкішні кущі бузку і троянд. Серед тієї краси проти службового входу до вівтаря і святих місць виднілася старовинна гробниця…”
Виростав серед всього того усного дивовижжя в безмежному Степу маленький Іван. Імовірно, став би й він старанним хліборобом, як і його діди-прадіди, розповів би й своїм дітям та онукам, хто й коли заснував рідне село, звідки пішов їх рід й ще багато-багато чого, якби не страшні події, спричинені нелюдями-большевиками.
Після окупації України в 1920 році, встановивши свій злочинний режим й почавши політику “ваєннава камунізма”, влаштувавши голод 1921-1923 років, а згодом через постійний збройний опір змінивши політику на НЕП з “українізацією”, приспавши цим розум інтелектуалів та “дядьків” й так поступово вкорінившись, що розпочали вони нищити українців, як таких - розкуркуленням й колективізацією, знищенням інтелектуальної та духовної еліт, Голодомором та репресіями. Так брутально ліпився кремлівськими нелюдями застраханий та покірний совєцький народ…
Родині Савенків (як і тисячам інших) колоніяльна влада піднесла такий “подарунок” - путівку в сибірський “санаторій”, при цьому, звісно, не забули й обідрати їх до нитки… Вчорашніх селян-трударів разом з дітьми було кинуто на вірну загибель, але вони дивом вижили, з грубих дошок звели хатину, яка топилась по-чорному, харчувались, як первісні люди - збиральством, полюванням та рибальством.
Мабуть їх врятувала віра в те, що та диявольська влада не протримається довго й вони повернуться до рідної домівки, до могил пращурів, в свій теплий Степ, де чути повсюдно свою мову вкраїнську й пісні рідні. Й вони повернуться, але вже в 1980-х роках та й ненадовго, коли їм пощастило відвідати рідне село Варварівка, побачитись з родичами й друзями. Але ці часи ще були далеко попереду.
Юному Іванові пощастило - в ті люті краї висилали не тільки селян. Він зустрів митця, Миколу Серебреннікова (колишнього дворянина), який зацікавив його живописом й Іван почав наполегливо вчитись.
А потім була війна… В смертельному двобої зійшлись дві нацистські імперії - коричнева та червона, Івана відправили на фронт, де він в танковому бою отримав важке поранення й втратив правицю й, здавалось, також і сенс життя - як далі писати? Так багато мріялось, невже це кінець?
Хірург, який його оперував, ймовірно бажаючи хоча б якось зарадити горю ще зовсім молодому чоловікові, нагадав йому про видатного українського майстра Іллю Ріпина, у якого були такі проблеми з правою рукою, що він був вимушений писати лівою. Й це надихнуло Івана!
Він починав з крапок, рисок та хрестиків на клаптиках паперу, потім взяв до рук пензля. Вступив до Київського художнього інституту, де викладали прекрасні митці й педагоги - Георгій Світлицький, Тетяна Яблонська та інші.
Іван мав неймовірну жагу до живопису, надміцну силу волі, несамовито працював на пленерах та в майстерні, й досяг своїх вершин у творчості - після вдалого захисту кандидатської дисертації, брав участь в колективних виставках Союзу художників, згодом мав і персональні.
Про нього розмовляли й писали, а його картини совєти продавали за валюту в Японії, Європі й США. Це було визнання!
Й при цьому Івана Савенка не можна назвати співцем “страни савєтав”, він не працював в рамках соцреалізму. Вибравши тематику пейзажного живопису, він знайшов свою особливу кольористику й улюблені теми (вірогідно, вплинули таки ті оповідки, які чув в дитинстві).
Його слова: «Я люблю більше за все роздолля і красу полів. Я можу безкінечно писати поля, бачу в них особливу поезію землі і людської праці». Тема його дисертаційної роботи так і називалась - «Рідні поля» (1954 рік), це була серія картин - «Жито зелене», «Сіно прибране» і «Вересень».
Запрошую подивитися кілька його прекрасних робіт на цю тему:
Про першу персональну виставку І. Савенка в виставковому залі Союзу художників писав найвпливовіший в ті часи центральний орган - газета “Правда” (№ від 23/04/1973). Звісно, написана стаття в суто ідеологічному дусі, а дитинство Івана подається, як проведене серед “неоглядных просторов, високого неба, белых хат в зелени садов, безбрежных хлебных полей и задушевных песен родного края”. Отаке блюзнірство. Якщо уявити з якими почуттями це читав сам Іван, його мама та рідні, то стає ніяково...
Мною проведені дослідження родоводу Савенків. Виявлено, що їх перше родове прізвище Кобзар. Савенками вони стали в першій половині ХІХ століття від вуличного прізвиська - найстаріший серед них був Сава Кобзаренко. Про це я розповів в своєму першому дописі про Івана Савенка - дивіться книгу “Краєзнавчі та родознавчі флоеми” (2021 рік), вона доступна в інтернеті.
Цікаво, що дослідники творчості Івана Савенка наголошують - музика стала для нього невід’ємною частиною творчого світогляду. Ось що пише мадам Розумовська С.В.: «Іван Григорович дуже музикальний. До війни він і сам був музикантом. Він каже, що відчуває музику. Звуками наповнений для нього весь світ. Він чує дзвін повітря, пісню вечірньої тиші, слухає голос струмка, течії річки. Чує наспіви весняної природи».
Дивним чином через багато поколінь гени далекого пращура Кобзаря діяли на митця!
Багато слів не потрібно, щоб почути її величність, Музику - прислухайтесь до звуків інструменту Івана Кобзаря-Савенка, дивлячись на його роботи:
В Україні є кілька робіт Івана Савенка. Перш за все, це подаровані племінником митця, Андрієм Савенком, Портрет матері - в Музеї мистецтв міста Кропивницький та дві мініатюри - в краєзнавчому музеї Долинської. В фондах НАОМА в Києві зберігається дипломна робота, яка була в свій час розтиражована на совєцькій вітальній листівці. Також одна - в приватній колекції.
Автор - Владислав Сердюк.