До Дня пам'яті художника Проценка
Живопис, як і мистецтво в цілому, мене зацікавило досить давно - ще з часу, коли батько познайомив мене з київським інтелектуалом на ймення Габор, світла йому пам'ять. Було це напередодні Нового 1993 року. Вже на першій зустрічі він розповів мені багато цікавого, наприклад, що означають такі символи, як хрест, інь-янь, півмісяць та багато інших. Побачивши мою цікавість, запросив на свої публічні лекції з історії мистецтв. Добре запам'ятались перші теми - творчість художників Далі, Магрітта... А далі були лекції майже кожної неділі на протязі десяти років - епоха Ренесансу й історія релігій, а також поїздки в культурні центри Европи, Азії й Америки.
Можливо саме тому ці дві портретні роботи вразили мене під час відвідин невеликого провінційного музею в степовому містечку Долинська:
Портрети чудово написані, нагадують школу старої Фландрії, подумав я тоді. Місцевий краєзнавець, Віктор Григорович Маруценко, розповів про художника все що знав. Зокрема те, що обидві роботи були передані до музею небогою художника, Олександрою Данилівною Сухановою (Карабуц), 18-го січня 1996 року й в тому ж році картини вперше були виставлені для відвідувачів. Вище я навмисно розмістив фрагменти з наближенням лиць, щоб ви могли побачити майстерність та клас Майстра Стефана.
Мене зацікавила його особистість й почались багаторічні пошуки. Вони то згасали, то відновлювались. Я й досі дивуюсь, що саме й яким чином вдалось знайти. Спробую розповісти про це.
Спочатку мій кузен побачив портрет волосного писаря Марка Захаровича Колоса дома у діда, з яким досить випадково познайомився в обласному архіві Кропивницького. Дідусем виявився онук згаданого писаря - Всеволод Колос 1928 року народження.
Згодом і мені вдалось познайомитись з Всеволодом Михайловичем, який розповів про свою родину, про портрет діда й дещо нове про художника, висловив бажання передати картину в музей після своєї смерті. Але у нього немає дітей чи близьких родичів, відповідно, всі ми могли втратити портрет при певних обставинах…
Згодом вирішив просити Всеволода Михайловича оформити документ дарування музею через нотаріуса. На жаль, це виявилося неможливим, бо не було юридичних доказів того, що картина належить саме йому... Залишався один варіант – це передача картини власноруч.
Спочатку пан Всеволод не мав бажання віддавати оригінал портрета, казав:
– Живу сам, а подивишся на рідне лице і стає легше.
Але антисоціальна політика уряду змусила передати портрет…
Погодили зробити діду Всеволоду якісну фотокопію портрета, до того ж на полотні й розміру оригіналу, а також надати непогану фінансову допомогу.
На офіційну передачу картини музею, яка відбулася 29-го травня 2018 року, приїхали головний зберігач фондів долинського музею, вже згаданий, Віктор Маруценко й кропивницький журналіст І. Байдашевський, який згодом люб’язно висвітлив цю подію в місцевих ЗМІ. А на фото залишилась мить передачі. Зверніть увагу на схожість онука й діда.
Влітку того ж року в долинському музеї відбулася презентація картини. На презентації були присутні декілька десятків представників місцевої інтелігенції й автор цього допису.
Пошуки тривали… Були знайдені відомості про митця в записках, які залишив Михайло Маркович Колос. За сприяння голови обласної спілки письменників Василя Васильовича Бондаря, пан Юрій Матівос люб’язно передав мені копії чотирьох рукописних сторінок, де Іван Проценко більш детально виклав свої спогади про свого дядька-художника.
Стало відомо, що на життєвому шляху Степана Андрійовича зустрічались досить відомі й видатні особистості - генерал Микола Федоровський, лікар-офтальмолог Володимир Філатов, архітектор Яків Паученко, Віра Кефала (Давидова) та інші. Кожен з них відіграв свою роль на життєвому шляху Майстра. Але почну з самого початку.
Родина
У Проценків Андрія Кириловича (*1826 - †1906) і Оксани Григорівни (дівоче прізвище-Карабут, *1836 - †1884), збіднілих бобринецьких міщан, яких доля занесла в невелике село Керстівку, 1884 року народився хлопчик, якого назвали Стефан. В одному з архівів Києва вдалось встановити точну дату його народження - 1884 рік 24-го березня. Відповідно, цього року було 140-річчя від Дня його народження.
Михайло Колос в своїх записках пише (5): «В третьому будинку від панського, жив Проценко Андрій. У нього було п’ять синів: Йосип, Федір, Сергій, Юхим й Стефан, донька Ганна, яка 7 років працювала покоївкою у генерала Грозмані. Всі сини були майстровиті: Йосип – тесля, Федір – машиніст залізниці, Сергій – упорядник потягів, Юхим – також тесля, а наймолодший Стефан - художник.
Стефан Андрійович пройшов дуже тернистий шлях поки досяг знання й став художником, він народився 1884-го року й дожив до 1954-го, ось що він про себе розповідав: «В 1894 році в с. Цибулівку прибули художники й ремонтники з м. Єлисаветграда для ремонта Архангело-Михайлівської церкви. А в цей час я, Стефан Проценко, бул пастухом й випасав громадську худобу. На обід я приганяв худібку недалечко від церкви, куди домогосподарки приходили подоїти своїх корів. В обідню перерву я кожного дня приходив до робітників, котрі працювали з фарбами, підносив воду й розтирав фарби й ця робота мені сподобалась».
Коли вже бригада закінчила роботу й збиралася додому, Стефан почав просити власника–підрядника (підрядник бул каретний майстер, була у нього каретна майстерня в м. Єлисаветграді по вулиці Преображенській), щоб він взяв його в майстерню учнем, підрядник взяв. Приїхав в Єлисаветград, Стефан взнав що при реальному училищі започатковані вечірні курси художників, він туди влаштувався. Крім занять по художній майстерності читали лекції з історії, географії. Все це слугувало початком освіти Стефана».
Більше про родину Проценків дізнаємося з унікального альбому-родоводу, який створив Іван Сергійович Проценко з Долинської. Альбом довгий час вважався втраченим, але якимсь дивом був знайдений в тій самій Долинській взимку 2019 року завдяки допомозі доньки Людмилі Іванівні Проценко. Саме в ньому збереглися світлини художника.
Юність. Становлення
Ймовірно, дитиною Стефан відвідував згадану вище березівську церковно-прихідську школу, бо Іван Проценко пише, що вчителем у Стефана був місцевий дяк Євген Михайлович Дяченко-Білий.
Нам вже відомо, яким чином в 1894 році потрапив в Єлисаветград майбутній художник Проценко. Далі дізнаємося, що разом з ним до майстерні взяли й пасинка його старшого брата Йосипа (його портрет вище) - Федора Сердюка після підписання їхніми батьками угоди про умови їхнього чотирирічного навчання на повному пансіоні й відпрацювання витрат протягом п’яти років. Стефан навчався живопису в художній малярні, а Федір - різбляній справі.
А опинилися хлопці в іконописній, іконостасній та художньо-позолотній майстерні єлисаветградського іконописця Василя Семеновича Паученко (*1833 - †18.04.1914), батька відомого архітектора Якова Васильовича Паученко. Останній з 1897 року став її власником, отримавши спадок від батька, коли той відійшов від справ.
“В майстерні, вже під керівництвом Якова Паученка, зокрема, писалися ікони для Успенського собору міста Єлисаветграда та Вознесенського собору міста Бобринця. Майстерня виконувала замовлення на всі види церковних робіт: від спорудження храму до його внутрішнього оздоблення. Майстерня Паученка мала нагороди: від московського художнього товариства — срібну медаль; за виставку в Єлисаветграді удостоєна срібної медалі, а за участь в виставці в Ростові-на-Дону 18-го вересня 1906 року майстерня Паученка відзначена золотою медаллю".
Й саме Яків Паученко запропонував Стефанові вступити в Єлисаветградське ремісничо-грамотне училище.
__________________________________________________________________________________
Ремісничо-грамотне училище було відчинено в 1867 р. з метою підготовки кваліфікованих робітників, які володіють грамотою. Його історія триває більш ніж 150 років. Відкриття училища відбулося завдяки ініціативі одного з викладачів Єлисаветградського кавалерійського училища Миколи Федоровського і зібраним ним приватним інвестиціям. На той момент тут вчилося 180 учнів і працювало 12 викладачів, яких утримувало Товариство поширення грамотності і ремесел, а також благодійні внески і гроші, які заробляли самі учні, виконуючи різноманітні замовлення. Діти, крім іншого, вивчали технічне креслення, геометрію, фізику, малювання, співи, гігієну та гімнастику. Також їх вчили ремеслам, прививали культурні навички. З інтернет сторінки музею Осмьоркіна, м. Кропивницький.
__________________________________________________________________________________
Стефан Проценко закінчив вечірнє відділення училища й отримав атестат ремісничого та загальноосвітнього відділення. З записок племінника: «Уроки малювання, малярство в майстерні, а також оформительські художні роботи, які Степан виконував у квартирах єлисаветградських заможних людей, виявили в нього неабиякі художні здібності. Юнак почав мріяти про Київську художню школу».
Але умови угоди батька з майстернею пана Паученка потрібно було дотримуватися і відпрацьовувати за навчання та інші витрати ще близько року. Не допомогло й втручання інженера заводу Ельворті, квартиру якого Стефан художньо оформлював. Й вже після виконання угоди, молодий Стефан Проценко їде до Києва з клопотанням-запискою того ж небайдужого до його долі інженера, прізвище якого, на жаль, не відоме.
Духовний центр України-Руси, мальовничі береги Дніпра, сотні церков та соборів не могли не вразити майбутнього майстра. В Києві він знаходить будинок по вулиці Дорогожицькій, де господарем, несподівано для нього, виявився засновник й меценат Єлисаветградського ремісничо-грамотного училища, в якому Стефан вчився, й портрет якого він постійно бачив в його стінах. Доля черговий раз посміхається йому, молодому самородку з невеличкого степового села. Чоловіком, якого Стефан зустрів, як Ви зрозуміли, виявився “перший український діяч Єлисаветграда” Микола Федоровський.
Навчання в Київському художньому училищі
Стефана влаштували вільним слухачем в підготовчий клас КХУ, проживав він певний час на правах прийомного сина на другому поверсі будинку Федоровського. У вільні години він художньо оформлював кімнати оселі свого мецената. Федоровський часто приймав гостей, яким подобалося нове гарне оформлення, й які також запрошували Стефана зробити розписи в їх помешканнях. Можливо й дотепер в тій чи інший київський квартирі збереглися розписи, зроблені його рукою.
Вище Київське художнє училище створене 1901 року згідно «Положення про художні училища і класи». Мало відділення живопису і архітектури. Безпосереднім організатором і його директором (до 1911 року) був архітектор, академік В.М. Ніколаєв. Викладачами училища були В.К. Менк, М.К. Пимоненко, Ф.Г. Кричевський, О.О. Мурашко, Ф.С. Красицький. Серед відомих випускників: І.П. Кавалерідзе, І.І. Падалка, О.О. Осьмьоркін та інші. Згідно зі статутом закладу, випускники набували прав учителя малювання. З 1902 року училище орендувало будинок по вулиці Бульварно-Кудрявській, 2 (зберігся, капітально відремонтований). Існувало до 1920 року. Архівні документи училища (4856 справ) зберігаються в одному з архівів Києва, де серед іншого, знаходиться й особова справа учня Проценка Стефана, розпочата 23-го серпня 1903 року, й закінчена 13-го вересня 1905-го.
Завдяки такій знахідці, певний період життя Стефана Проценко можна висвітлити досить добре. Документи, зокрема, свідчать про те, яким чином простий юнак з села отримував освіту й наскільки це було не легко...
Приблизно через рік після приїзду до Києва, а саме в вересні 1903 року молодий Стефан був зарахований до першого класу, про що зроблений запис в «Регістрі вихідних паперів Київського художнього училища за 1902-1903 р.р.».
Навчання в училищі було недешевим. За записками Івана Проценка в фінансуванні навчання Стефану допомагав той самий Микола Федоровський і його старші брати - Йосип, Сергій та Федір. До слова, Микола Федоровський допоміг багатьом молодим людям знайти себе в житті. Прикладом може слугувати доля його племінника Федора Федоровича Федоровського. Ще зовсім юного Федора генерал відвіз від свого збіднілого брата в Москву вчитися в Строганівське училище, яке той закінчив у 1907 році, вбачаючи його хист до мистецтва. За навчання та проживання сплачував генерал учбового відомства.
Допомагали Стефану й інші. Знайдені архівні документи свідчать про те, що меценаткою, яка також сплачувала за навчання Стефана в училищі була представниця однієї з найзаможніших родин Олександрійського повіту Херсонської губернії Віра Львовна Кефала (в дівоцтві Давидова). Це відомо з записів в «Регістрі…» КХУ від 16-го жовтня 1903 року, а згодом від 10-го грудня 1903-го.
Цікавим є також наступний лист від КХУ на ім’я пані Віри:
“10 декабря 1903 г. Ея Превосходительству
№ 596 Вере Львовне Кафала
На письмо от текущего декабря Киевское Художественное училище имеет честь уведомить Ваше Превосходительство, что при существующих в Киеве ценах на квартиры и съестные припасы, на содержание ученика Стефана Андреевича Проценко, кроме платы за нравоучение, потребуется 15-20 руб в месяц. При этом художественное училище считает нужным присовокупить, что Проценко занимается очень примерно и с отличием успевает…Ввиду выдающихся художественных способностей Проценко вполне заслуживает пособие, которое позволило бы ему проходить и научное образование”.
Також збереглися записки, написані власноруч Вірою Кефала на адресу училища. В одній з них від 13-го грудня 1903 вона просить канцелярію КХУ повідомити учню Стефану Проценку про те, що вона висилає йому 30 рублів і буде щомісячно надавати йому допомогу в розмірі 15 рублів.
Під час навчання в училищі С. Проценко написав лист на Єлисаветградське військове «присутствие», де повідомляв, що він є учнем КХУ і просив дати йому відстрочку у виконанні військової повинності.
Художнє училище Стефан Андрійович Проценко закінчує 10-го вересня 1905 року.
Певний час Стефан уникав мобілізації в імперську армію. Хоча з початком Першої світової війни це, вірогідно, стало неможливим й Стефана Проценка мобілізують до неї 1914 року. Але за станом здоров’я його зараховують в тилові війська, які були розквартировані в Одесі.
Потрапивши у військові казарми Одеси, й маючи рекомендації про себе, як про професійного художника-портретиста, він служить при штабі саме художником. А в вільний час пише портрети офіцерів й членів їх родин. Пощастило віднайти один з них, написаний в 1915 році, фрагмент якого бачите нижче.
В Одесі Стефан близько знайомиться з дивізійним лікарем, який намагається лікувати йому очі. За його порадою він пише рапорт на звільнення від військової служби, але командир дивізії вимагає незалежну медичну експертизу. Для її проходження художника направляють в лікарню медицинського факультету Одеського університету, де працював лікар-офтальмолог Володимир Філатов (*1875–†1956), в майбутньому всесвітньо відомий вчений. Понад місяць той лікував Стефану очі.
Саме на 1914 рік приходиться найвизначніше відкриття професора Філатова - ефективний метод та спосіб пластики за допомогою круглого стебла, який виявився найціннішим внеском у сучасну відновну хірургію.
Наприкінці життєвого шляху Володимир Петрович пише записки, в яких згадує й про Стефана Проценко: «Живопис й поезія входили дивовижним чином в мою наукову роботу. Я частенько розв’язував деякі наукові проблеми, малюючи собі зорові образи. Я отримував від живопису всюди, де міг, радісні враження, які бадьорять, й продовжую це робити й досі, в похилому віці…
Сам я картин не збирав, але, звісно, у мене було до війни кілька творів, прикрашаючих стіни моєї квартири... Згадаю й портрет мого батька, написаний молодим художником Проценком, який тепер в Києві, й якого мені колись вдалося, через його важку хворобу, виручити з військової служби».
За даними Івана Проценка, художника звільнили зі служби тільки через рік після лікування, проходження комісії та отримання експертних висновків. Він повертається в Київ, де з 1918 року був на боці Центральної Ради й вболівав за українську незалежність.
За тими ж споминами, в 1919 році Стефан одружується на вдові генерала Федоровського Анісії (Нюсі) Тимофіївні, яка була не набагато старшою за нього...
В зв’язку з тим, що я також працюю над біографією нашого видатного земляка, генерала Миколу Федоровського, були віднайдені нові відомості - спогади його доньки, а головне запис в метричній книзі однієї з церков Чернігова - й все свідчить про те, що насправді жінкою генерала була зовсім інша особа, а саме донька сотника Тетяна Максимівна Котович… Залишу цю загадку на потім.
Згодом молодий художник опиняється серед робочих заводу Арсенал, які підбурені большевиками, провели невдале повстання проти української влади, за що арештовується разом з іншими. Згодом большевики його звільняють та залишають в спокої.
Разом з дружиною та її донькою Євгенією від першого шлюбу живе в двох кімнатах того ж дому Федоровського. До речі, поруч з будинком був чудовий Акліматизаційний сад, заснований в 1913 році академіком Миколою Кащенком. На жаль, і будинок і сад були знищені, в 1980-х роках на місці саду збудували Вищу партшколу КПСС, а замість красивого будинку - типовий совєтський багатоквартирний дім...
В 1921 році разом з родиною Стефан Андрійович відвідав рідне село Березівку, а в 1924 році у подружжя народився син Володимир, який в 1941-му загинув на фронті під час Другої світової ще зовсім юним…
Тривалий час Стефан Андрійович працює реставратором монументального живопису й ікон. За записами Івана Проценка, він працював над реставрацією фресок Володимирського собору. Реставраційні роботи в соборі проводилася в 1943-му, а згодом в 1946-52 роках. В Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України вдалося віднайти фонд керівника реставраційних робіт собору Луки Петровича Калиниченко (1898-1968). На жаль, в документах цього фонду немає згадки про Проценка. Можливо він брав участь в реставрації 1943 року.
Життя тривало й не раз Стефан Проценко відвідував академіка Філатова. Відомо, що востаннє вони зустрілися на початку 1950-х років в Києві, де він отримав від академіка світлину, зроблену коли той грає з партнером в шахи, а на стіні висить портрет батька, який молодим написав Стефан Андрійович.
Вочевидь, Стефан Андрійович спілкувався з видатними українськими особистостями того часу. Певним доказом може слугувати його телеграма до поета Павла Тичини від 22.01.1954:
І Стефан Андрійович і Анісія (Нюся) Тимофіївна Проценки померли з інтервалом в один день в 1954 році. Наразі невідомо чи це збіг чи якийсь нещасний випадок. Відповідь на це питання може дати свідоцтво про смерть, яке недоступне через перебування в РАЦСі одного з районів Києва. На жаль, наразі це абсолютно закриті для дослідників організації…
Дивовижним чином серед великої кількості київських цвинтарів й не без допомоги співробітниць музею державного Лук’янівського історико-меморіального комплексу Оксані Борисюк і Оксані Карпусь (за що їм велика подяка) стало відоме місце поховання й точна дата захоронення подружжя - 28.12.1954. Анисія Тимофіївна відійшла в інший світ у віці 73 роки (відповідно, рік її народження – 1880).
Останнє місце їх проживання – вул. Мельника (колишня Дорогожицька, згодом Мельникова, тепер – Іллєнка), буд. № 37, кв. 9. Їх могили збережені – ділянка 14, ряд 5, місця 75-76 (21).
Ймовірно, Проценки були досить забезпеченими людьми або Стефан Андрійович мав такі заслуги перед певною організацією (державною чи релігійною), що вона не пошкодувала коштів на впорядкування його могили (ковані хрест й частково огорожа, цільний граніт й таке інше). В період з травня по червень 2019 року була проведена реставрація могил подружжя Проценків.
Відомо, що до останнього дня з батьками проживала донька Анисії Тимофіївни від першого шлюбу - Євгенія. На жаль, поки що невідомо куди вона переселилась після руйнації старого будинку, який колись належав генералу…
Знову про знахідки. Одного чудового сонячного дня я разом з кузеном вирушили в містечко Жовті Води, не знаючи чи проживає там ще потрібна нам людина. Над нами пролетіла лелека - гарний знак, сказав тоді мій родич, нам пощастить!
В результаті родина Антоненків, які є родичами Стефана Проценка, люб’язно передали до долинського музею два портрети, виконані рукою майстра в 1925 році, під час його перебування в с. Березівка. На них зображено подружжя Проценків Данила Йосиповича (*1900-†1948), сина брата художника, та його дружини, Ганни Олексіївни (в дівоцтві Карабут, *1895-†1968). Момент передачі картин - на фото.
В фотоальбомі-родоводі Івана Проценка, крім іншого, є чорно-білі світлини - репродукції робіт, виконаних Майстром в Києві, одна з них – портрет Юрія, сина друзів Моносових, Григорія Федоровича і Дарії Михайлівни, інша – портрет її батька - Попова Михайла Порфировича (1863-1922). Моносов був директором Володимирівської школи Знам'янського району в 1947-55 роках. На сьогодні немає відомостей, де саме згадані роботи знаходяться.
Після останніх двох знахідок, тему й пошуки я відклав до кращих часів. Але Майстер сам нагадав про себе!
В кінці листопада цього року мені трапилась світлина раніше невідомої мініатюри Стефана Проценка 1915 року (пастель), фрагмент якої ви бачили вище - це "Дама в шапці" - при пошуках ретрознімків на одному з українських онлайн аукціоні несподівано з’явилась саме вона.
Спочатку я не звернув на це уваги, був зайнятий іншим, подумалось - мабуть якийсь інший Проценко. А згодом, щоб спати спокійно, все ж вирішив перевірити чи немає ще й інших робіт Проценка, можливо таки це наш Майстер...
Й диво, виявив ще дві - обидві діаметром 21 сантиметр, написані олією на картоні з такими назвами: “Одарка” й “Карась”. А це основні персонажі опери “Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського. Всі три невеличкі його роботи мають характерний підпис митця. Ось так я й згадав про 140 років від Дня народження й 70 років від дня смерті Майстра Стефана…
Одарку й Карася вдалось придбати й передати на зберігання в мій улюблений Музей мистецтв м. Кропивницького, де нині проходить їх виставка:
Автор - Владислав Сердюк.
Comments